Смотри - эти глупые люди убили в нас детей...
Знову іде дощ. Ми стоїмо з Оксаною на студентській кухні і мовчки визираємо в вікно. Кожна думає про своє. В моїй голові починають складатися рядки чергового міні-віршика, доля якого, як і всіх інших - забуття. Оксана вириває мене із роздумів, ввіткнувшись носом в мою шию. Їй так подобається вдихати мій запах, що я вже перестала дивуватися. Навіть приємно. Вона знову починає розмову про своє побачення, з якого повернулася пів години тому.
- Він мені чужий, - вона каже, - Я не відчуваю тепла!
Не склалося. Як не складається в мене з тією французькою, та я вперто переконую себе, що мені те все потрібно. Потрібно трішки помучитись задля щастя. Я солдат, що терпить. Все життя терплю, але про підвищення ніколи не йде мова. Лишень моя дивакувата куртка спонукає оточуючих майже насмішливо звати мене адміралом.

@темы: "Вирізки зі студентського життя"